вівторок, 27 жовтня 2015 р.

ГОЛУБ ТА КОДАЦЬКА ЗАЛОГА

    Юрій Голуб з Морозович. Полковник Канівський.

    Олександр Алфьоров, аспірант, КНПУім.Драгоманова,
    стаття надана автором
    Для дослідників козаччини, вищезазначеного періоду, “золоте десятиліття” є темою, вивчення якої, ще чекає на своїх дослідників. Період від підписання “Ординації Війська запорозького” 1638 р., до початку національно-визвольної революції Б. Хмельницького у істориків асоціюється із завмиранням козацького та підняттям релігійно-просвітницького рухів. Діяльність козацтва, в цей час, виходжить за межі Речі Посполитої. Незначні козацьки загони діять спільно з донцями, приймають участь в бойових діях в західній Європі1 . Місцем розташування цих козаків безперечно слугують дніпровські острови і зокрема сама Січ.
    Українське реєстрове козацтво вираховується кількістю в 6 тисяч, яке фактично є повноцінною складовою діючого війська Речі Посполитої. Можливе останній факт і призвів до упередженого ставлення науковців до реєстрового козацтва. Таким чином, історики, оминули своєю увагою, власне, воїнський стан, що складався із представників досвідчених у військовій справі та спадкових козаків. На відміну від січових козаків, згадуючи яких не приходиться спостерігати соціальну, релігійну та ментальну спільність, реєстровці були елементом сталим та за своєю внутрішньою природою – однорідним.
    За умовами “Ординації” 1638 р., козацька старшина призначалась польським урядом. Це явище, за оцінками науковців, було ще одним важелем впливу на козацькі полки2 . Тож, деякі дослідники, в полковій старшині, не рідко вбачають поляків-католиків, особливо коли мова заходить за полковників. Проте, такі думки є в своїй більшості хибними, адже польські імена і католицьке хрещення не впливало на формування козацького середовища. Найяскравішим прикладом цього став полковник Михайло-Станіслав Кричевський3 . Власне, саме реєстрове козацтво, і було осереддям української військової еліти з якої вийшов Гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький.
    Вищезнадані представники Роду Голубів, що належали до лав українського козацтва, мали певні об’єднуючі риси: вони не належали до панівних кіл в Речі Посполитій та за майновими показниками не входили до розряду магнатерії. Це дає підстави віднести їх до шляхетсько-воїнського стану, що “заробляли хліб мечем”. Останній представник родини що належав до лав козацтва, в досліджуваний період, постає в іншому світлі. Юрій Голуб з Морозович був магнатом і не мав в сім’ї традицій козацького життя; у офіційних документах підписувався, як “Єжі”, що тлумачилось його спольщенням. Проте, в нашому дослідженні, його постать є цінною тим, що ми маємо достатню кількість джерел, для створення загальної картини життя канівського полковника.
    Народився Юрій Голуб в сім’ї одного з найвпливовіших васалів кн. Юхима Корецького Івана Андрійовича Голуба4 . Іван Голуб тримав в заставі від князя ряд маєтків, перетворюючись з залежного від князівської волі шляхтича, до одного з кредиторів родини. Іван Голуб обіймав посаду корецького намісника5 (“титульного” маєтку князів), що свідчить про ступінь довіри князя Юхима до останнього. Проте кар’єра Івана Голуба розпочалась задовго до настання його повноліття. Батько Івана Андрій Ілліч Голуб з Морозович, був в свій час удостоїн ласки короля Сигизмунда-Августа за виявлену сміливість в бою. Як зазначав сам король у своєму привілеї “нешкодуючи крові та горла свого” Андрій Голуб в битві із москвинами полонив одного з командуючих московської армії Захара Плєщєєва6 . Це дало початок його блискавичної кар’єри, проте, остання і завершилась із смертю Сигізмунда ІІ. Під час виборів нового короля, яким став Стефан Баторій, Андрій Голуб належав до “православної партії” на сеймі7 .
    У 1576 р., коли Річ Посполита, після правління Генріха Валуа недорахувалась скарбниці, Андрій Голуб виступив на сеймі з промовою проти “іноземного” претендента Іштвана Обатура, та намагався схилити депутатів на користь московського царя8 .
    В результаті маштабних бойових дій, про які згадувалось вище, Королем Речі Посполитої став Стефан Баторій. Андрій Голуб, як політик, покинув Варшаву, залишивши батькові нашого героя значний грошовий статок. Іван Андрійович Голуб мав велику сім’ю – сім синів та дві доньки, а саме: Софія, Регіна, Роман, Юрій, Данило, Петро, Павло, Самуель та Іван9 . Від Павла Івановича Голуба, буде походити ще одна визначна гілка родини Голуби-Богаті (Голубенки), які в XVII – XVIII ст., порідняться із гетьманськими родинами Самойловичів та Скоропадських10 . З сім’ї Івана Андрійовича син Юрій з території Волині, де осіла ця гілка Голубів, разом із братом Данилом переберається до Київщини. Не виключено, що освіту Юрій Голуб отримав в Київській братській школі, адже у 1631 р., виступає одним з фундаторів майбутньої Києво-Могилянської Академії, підписавшись в Акті про об’єднання Братської Богоявленської з Лаврською Могилянською школами11 . Кількома роками раніше Юрій з Морозович одружується із вдово Павла Стрибеля Маґдаленою Бутович. Через це одруження він набуває кілька маєтностей, що дістались по-першому шлюбу його дружини, а також від спадка її померлого батька12 . Володів Голуб ще і рядом маєтностей, які були надані йому Королем за вислугу, що її він ніс у чині ротмістра13 . Тож, на кінець 1630-тих рр. Юрій Голуб перетворився на місцевого магната, тримаючи до початку Визвольної Війни Богдана Хмельницького цілу низку маєтків, а саме: м.Білилівка14 , м.Новий Брусилів15 , м.Волчков16 , м.Ясногородка17 , с.Жаболовка18 , с.Кошелево19 , с.Морозівка20 , с.Дивин21 , с.Вепринське22 , с.Богданівка23 , с.Григорівка, біля Трахтимиріва24 . Утримаючи значні маєтки, Юрій Голуб вів активні торгівельні операції з місцевою шляхтою. Так відомі справи про посточання Голубом сільськогосподарських продуктів25 .
    Значне економічне становище, дозволило Юрію Голубу відігравати не другорядну роль в місцевій політиці. Території Київського воєводства в другій третині XVII ст., стали ареною багатьох подій: її південні краї – Поросся, стали осереддям концентрування козацького стану; колишні пустки, почали активно заселятись шляхтою, козацтвом та селянами-втікачами. Адміністрація Речі Посполитлї не була спроможньою контролювати ці територі. Місцева шляхта, знаходячись під патронатом так званих “корольків землі руської” – князівських родин та великих магнатів нерідко чинила свій суд та жила за предківськими законами. Тож і не дивно, що на цьому прикордонні – на межі християнського та мусульманського світів право сили привілюювало над писаним правом. Через пів сторіччя, це явище влучно охарактеризує в своїй думі “Всі покою щиро прагнуть...” Гетьман Іван Мазепа, пишучі: “...Же през шаблю маєм права!”.
    В 1630 р. Юрій Голуб робить кілька “рейдів” на маєтки своїх ворогів, які всі мали фатальний вихід, для останніх. Так від 7 травня фіксується скарга в суді від п. Л. Олизар-Волчкевича за наїзд на його грунти Ю. Голуба разом із Адамом Дворецьким та відомим Самуелем Лящем26 . А 9 травня скарга від пп. Сичевських за наїзд на його маєток Голуба із іншою шляхтою серед яких бачимо еліту Київщини, колишніх київських братчиків: Р. Сокора, Ф. Воронича, П. Стрибиля, Ю. Сила-Новицького27 . В 1632 р. Голуб із власним загоном нападає на будинок чоловіка Олени Лішки (сестри його дружини) – Криштофа Лішки, вбиває останнього, при чому було забито до двох десятків людей28 . Проте, Голуб, окрім сили вирішував справи і через суд. Відомі судові справи із родиною Стрибелів, які тягнулись понад 16 років29 ; М.Лишком30 ; Олизар-Волчкевичем31 ; навіть із власним братом Данилою спілкування інколи відбувалось через суд32 .
    Військова кар’єра Юрія (Єжі) Голуба почалась так-само в кінці 1620-тих рр., коли він знаходився на службі в Короля ротмістром33 . За вислугу Король дарував йому м. Білилівка, на яке Голуб мав право спадку ще по-батькові34 . В 1634 р., Юрій Голуб став учасником королівської місії на Січ. Щоб запобігти козацьким рухам, король вислав до останніх своїх комісарів: Адама Киселя, ротмістра Голуба та Лукаша Жолкевського. Комісари, мусили зупинити розпочату підготовку січовиків до чергового морського походу. До цього ж, паралельно були зустрічі із московськими делегатами, що до встановлення кордонів35 . Але Киселю довелось невдовзі їхати з реляцією на сейм, тож він залишив Голуба на Січі із наказом, аби він простежив, щоб всі новозбудовані човни були попалені36 . Бачимо, що Голуб тут виконував місію королівського комісара, разом із двома високопоставленими особами Речі Посполитої. Не допускаємо тієї думки, що Голуб на 1634 р., міг за своїм соціальним статусом бути рівним, ані Киселю, ані Жолкевському. Наголошується, що Голуб їде до січовиків, окрім як комісаром, предусім ротмістром. Де саме він ніс обов’язки ротмістра невідомо. В нашому випадку можна запропонувати думку, про те, що Голуб командував однією з польських військових одиниць, що уряд їх почав розташовувати безпосередньо поруч із козацькими землями37 .
    Тлумачити вищенаведений факт, як боротьбу Юрія Голуба з українським козацтвом – є перебільшенням. Голуб виконував королівський наказ. Казати, що він є типовим зпольщеним шляхтичем теж не можна. Адже, він, це приклад тієї української шляхти з державницьким спрямуванням політичної думки, до яких належала переважна більщість тогочасної української аристократії, як-то: А.Кисель, кн. Є.Вишневецький, Ю.Немирич, І.Виговський та інші. Юрій та Маґдалена Голуб були донаторами українських православних монастирів та церков, Київської школи. Так, на початку Визвольної війни Хмельницького, тільки Маґдалена Голуб передає значні суми, на: Печерський монастир – 2 тис. пол. злот.; Святої Софії – 3 тис. пол. злот.; Межигірський монастир– 1 тис. пол. злот.; Канівський монастир – 1 тис. пол. злот.; Братство Київське – 1 тис. пол. злот.; до того ж для калік у шпиталях – 300 пол. злот38 . Як бачимо, серед цих пожертвувань згадано і козацький – Межигірський монастир. Для таких людей, як Юрій Голуб, Річ Посполита – це дійсно була “мати”, а Король “батько рідний”. Це була їх держава, де місцева шляхта укріплювала свої права, вела боротьбу за православну церкву та просвітництво39 . І хоча жили вони в краї русинів – третьої, не визнаної політичної нації Речі Посполитої, але через такі роди, як Острозькі та Вишневецькі – ці краї користувались нечуваною, ані для жодного іншого регіону держави власною самобутністю. Звісно велику роль відігравало козацтво. Певним чином ці два стани доповнювали один одного в спільній боротьбі за православну церкву. Проте, розходились, як раз в методах прожиття – якщо для шляхти це рента та податки з маєтностей, то для козаків – це військові походи. Тож, уряд, намагався вселяко перешкодити несанкціонованим походам козаків, за якими слідувала ціла низка дипломатичної перепалки Султана з Королем.
    Нам невідома доля Юрія Голуба в часі останнього великого повстання козаків 1638 р., хоча певно, що він воював на боці польської армії. Як зазначалось вище, за постановами “Ординації Війська Запорозького”, старшину реєстрового козацтва став призначати уряд. Одним з таких призначень, стало посідання Юрієм Голубом уряду “полковника канівського полку реєстрового Війська Запорозького”. Дата, коли Голуб отримав цю посаду, невідома. Проте, знаємо, що тримав він булаву полковника реєстровців досить довгий час і серед інших реєстрових полковників з боку польського уряду мав найбільше довіри, про що буде нижче. Найраніша дата, яка фіксує Юрія Голуба з Морозович полковником Канівським – це квітень 1644 р. 40 Через два роки (не раніше 30.10.1646р. 41 , ця посада, на певний час, лишається вільною. З невідомих нам причин, в 1646 р., полковником стає Самуель Залєський42 . Проте, за півтора роки, посада повертається до Голуба43 . Маємо досить прозорі згадки, про діяльність Ю. Голуба та його козаків, разом із С. Лащем у 1637 р. Тоді ціла “армія” козаків, татар, сербів та циган діяла на Київщини, розпраляючись із небажаними сусідами44 Бачимо його активні дії в перші місяці повстання Хмельницького45 . Яким був полковник канівський в поводженні з козаками, яку роль відігравав сам полк, нам не відомо. Хоча, перед Хмельниччиною велика кількість селян-втікачів знаходить своє пристанище в маєтках реєстрового полковника, втікаючи саме від польських урядовців46 .
    До цього, зазначимо, що полк Голуба, з початком повстання 1648 р., не перейшов відразу на бік Хмельницького, а був готовий до придушення повстання. Це може свідчити про високу дисципліну в полку та повагу до свого керманича. На початку нового, 1648 р., Січ почала готуватись до повстання. Коронний гетьман М.Потоцький, вирішив придушити козацьке повстання з самого його початку. 13 лютого він віддає в розпорядження канівського полковника Голуба ще два полки: Чигиринський й Переяславський, і, до цього ще 20 драгун з кодацької залоги. Об’єднані під началом Юрія Голуба реєстровці мусили швидким маршем досягнути Запоріжжя і приборкати повстанців. Але, Я.Шемберко – комісар Війська Запорозького – не довіряючи реєстровцям, розпустив полки і похід було відмінено47 . Десь в ті ж часи, Голуб і був позбавлений булави – новим соціально-політичним рухом, що виллється в Революцію під кермом Богдана Хмельницького.
    Смерть Голуба, в різних джерелах фіксується різним часом, так деякі дослідники погоджуються що це був 1649 р. 48 , деякі згадують його ще у 1658 р. 49
    Для повноти характеристики Ю.Голуба, дозволими вийти за встановлені в роботі хронологічні межі та роботи і в підтвердження вищевикладеної тези про “територіальний патріотизм” місцевої еліти процитуємо “Словник географічний” в якому за словами “Хронічки” Юхима Єрлича написано:
    W 1648 r. po rozgromie korsuńskim, orda tatarska udała się w zagony na Polesie kijowskie. Szlachta też w wielkim popłohy z tych miejsc uciekała; jeden tylko Jerzy Hołub, krewny Butowiczow, zbił tatarow pod Brusilowym i “kilka tysięcy więzniow oswobodził i odgromił, a inszych psow poganskich, jednych pozabijano, drugich żywcem do więzienia pobrano”50
    1. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2-ге вид. – К., 2005. – С. 285..
    2. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – К., 2000. – С. 155. .
    3. Див. працю В.Липинського «Міхал Кричевстький» .
    4. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128; Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. ХІІ – Warszawa, 1892. – S. 454. .
    5. ЦДІАК України ф. 25, оп. 1, спр. 522, арк. 43 – 43 зв. .
    6. РГАДА ф. 389, оп. 1, спр. 38, арк. 539 зв. .
    7. Źrodła dziejowe. – T. IV. – Warszawa, 1877. – S. 19 – 20. .
    8. Соловьев С. М. Сочинения. – Кн. 3. – Т. 5-6. – М., 1989. – С. 617. .
    9. Boniecki A. Herbarz Polski. – T. VII – Warszawa, 1904. – S. 319; Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IV. – Warszawa, 1912. – S. 171. Алфьоров О. Рід Голубів у світлі Житомирських актових книг (перша половина XVII ст.) // Житомиру 1120 (884 – 2004). Науковий збірник «Велика Волинь». Житомир, 2004. – Т. 31. – С. 58 – 64. .
    10. Алфьоров О. А. Показачення роду Голубів-Княжицьких, як вияв соціально-політичних змін на українських землях у XVII ст. // Nad Wisłą i Dnieprem: Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej – przeszłość i teraźniejszość. № 2-3. – Toruń – Kijów, 2003 – 2004. – S. 22 – 27. .
    11. Памятники, изданные кіевскою коммиссіею для разбора древних актовъ. – Т. 1-2. – К., 1898. – С. 414. .
    12. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 53, 56. .
    13. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364, 449 зв. .
    14. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364, 449 зв. .
    15. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56; Кривошея В. В., Орел В. М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С. 26; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 13, арк. 404 – 406. .
    16. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр.189, арк. 61. .
    17. Яковенко Н. М. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. // Феодалізм на Україні. – К., 1990. – С. 85. .
    18. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 53; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 13, арк. 404 – 406. .
    19. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 825. .
    20. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56. .
    21. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56. .
    22. ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 126. .
    23. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр.189, арк. 61. .
    24. Селянський рух на Україні: 1569 – 1647 рр.: Збірник документів і матеріалів / від. ред. М. Г. Крикун. – К., 1993. – пп. 1669, 1670; Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. V – Warszawa, 1884. – S. 46. .
    25. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56. .
    26. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364. .
    27. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364-365зв., 366 зв., 367. .
    28. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128. .
    29. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 53; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 10, арк. 6 зв. – 7; ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 191, арк. 54 – 55; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. – К., 2002. – С. 30. .
    30. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 9, арк. 129. .
    31. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44. .
    32. Кривошея В. В., Орел В. М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С. 28. .
    33. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364, 449 зв. .
    34. Там само; Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С. 28.; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. – К., 2002. – С. 30. .
    35. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 8. – Ч. 1. – К., 1995. – С. 210. .
    36. Іванцов І. О. Повстання українського народу проти шляхетської Польщі 1635-1638 рр. – К., 2002. – С. 62-63. .
    37. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 8. – Ч. 1. – К., 1995. – С. 210. .
    38. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 13, арк. 404 - 406. .
    39. Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005. – С. 304 – 310. .
    40. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: нариси історії козацьких полків. – Вид. 2-е, доп. – К., 2004. – С. 64. .
    41. ІР. НБУ ф. 61, № 1101, арк. 1 зв. .
    42. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 8. – Ч. 2. – К., 1995. – С. 131. .
    43. Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – T. II. – Cambridge – Massacgusetts, 1978. – P. 606. .
    44. ЦДІАК України, ф. КМФ-36, оп. 1, спр. 219, арк. 52 – 56 зв., 162 – 172 зв. .
    45. Степанков В. Михайло (Станіслав) Кричевський // Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети / відп. ред. В. Смолій. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 181. .
    46. Селянський рух на Україні: 1569 – 1647 рр.: Збірник документів і матеріалів / від. ред. М. Г. Крикун. – К., 1993. – № 1670. .
    47. Степанков В. Михайло (Станіслав) Кричевський // Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети / відп. ред. В. Смолій. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 181. .
    48. Тесленко І. Родинний клан Єрличів // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип. 4. – С. 173. .
    49. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128.
    50. Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. І – Warszawa, 1880. – S. 389 - 390. .

    Немає коментарів:

    Дописати коментар