понеділок, 28 липня 2014 р.

СІРКО У РЕПІНА

Ілля Рєпін напружено працював над «Запорожцями», але ніяк не міг знайти прототипу до образу уславленого отамана Сірка. Обличчя героя, який виграв 56 битв, стояло перед очима художника, але де ж натура? Охоплений думками, Рєпін раптом підняв очі, побачив
генерала і вигукнув: «Живий Сірко!» Уособленням кошового був генерал-ад`ютант від інфантерії Михайло Драгомиров. Коли уславлений генерал, кавалер ордена Св. Андрія Первозванного погодився позувати Рєпіну, Ілля Юхимович писав: «Сьогодні третій день, як я пишу з нього етюд для «Запорожців» і вражений його філософським поглядом на життя, глибиною розуму – не чекав!» Він приходив на сеанси разом із дружиною Софією Абрамівною, весь час сипав дотепними анекдотами, згадував курйозні моменти життя. Генерал був великим гурманом і любив випити, а, знаючи патологічну скупість І. Рєпіна, він привозив із собою припаси й тоді скромний стіл художника прикрашався дорогими лікерами і коньяками. З діда-прадіда спадкові дворяни українського роду Драгомирови жили на Чернігівщині, мали не одного славного офіцера в роду. На хуторі під Конотопом оселилися відставний офіцер Іван Драгомиров і його дружина Ганна Балика. Тут у них і знайшовся Михась. Початкову освіту здобував у Конотопському повітовому училищі, потім його послали до Петербурга продовжувати навчання. Ще за життя батька Михайло відмовився від спадщини на користь своїх сестер, але батько, прагнучи зберегти за своїм родом хоч якусь частину землі, наполіг, аби син одержав хутір із 140 десятинами землі. У 26 років Драгомиров закінчив Військову академію так успішно, що його ім`я занесли на мармурову дошку. Захоплювався Михайло вивченням і розробкою теорії військової тактики. Службу почав у Петербурзькому дворянському полку і майже одразу одержав запрошення читати лекції у навчальному піхотному батальйоні. Молодого здібного лектора помітили і при царському дворі: 1861 року його запросили читати лекції з історії та військової тактики великим князям Миколі, Олександру та Володимирові. Згодом Драгомиров видав книгу “Лекції з тактики, читані у навчальному піхотному батальйоні” (1864), усього професор написав понад 30 книг із військової теорії. На війні Драгомиров не ховався по тилах, його подвиг і сьогодні згадується в історії Болгарії, де два міста мають його ім’я - Драгомирів. Там під час війни 1877-1878 рр. Михайло Іванович командував 14-ю піхотною дивізією, яка під вогнем турків першою подолала Дунай біля Систова. За це генерал-лейтенанта було нагороджено Георгієвським хрестом і обрано почесним громадянином міста Систова. Під час оборони Шипки Михайла Івановича було важко поранено в коліно, але він продовжував воювати. Генерала винесли з поля, коли він втратив свідомість. Від ампутації ногу врятували, але інвалідність лишилася. З 1878 до 1889 року був Михайло Іванович начальником Миколаївської Академії Генштабу у Санкт-Петербурзі. Для підлеглих він лишався суворим законником: «Офіцер має виховувати солдата «від серця», а не обламувати його». З 1889 року Драгомиров був командувачем Київського військового округу, Київським генерал-губернатором, членом Державної Думи. 14 років життя віддав Києву Михайло Драгомиров, за цей час він зробив для киян... 1898 р. Драгомиров підтримав клопотання композитора М.В. Лисенка до Міністерства внутрішніх справ про відкриття музичної школи в Києві. Завдяки активній підтримці Драгомирова 1901 року було завершено спорудження Будинку народної освіти (сучасний театр оперети). Прихильник Володимира Антоновича і Павла Житецького, допомагав обминати цензурні перешкоди для друку українських книг і українського театру. «...лише зі вступом у генерал-губернаторство М.Драгомирова, — як зазначав М.Кропивницький, — для нас відкрилися сцени малоросійських губерній». За попередньої влади передова громадськість Києва не могла й мріяти про те, щоб дістати дозвіл на відзначення ювілею чи відправу панахиди пам’яті Т.Шевченка. Однак за Драгомирова це стало можливим. Найактивніше в різний час клопоталися про отримання дозволу відправити панахиду по поету, використовуючи особисте знайомство з Драгомировим, О.М. Лазаревський, П.Г. Житецький, О.І. Левицький, В.П. Науменко, сім’я Тарновських та багато інших. Дружні стосунки підтримував Михайло Драгомиров із відомим українським художником Миколою Пимоненком. Відомо, що саме у Пимоненка брала уроки живопису Леся Українка. У 1912 р. І.Рєпін писав письменникові І. Ясинському: «Як його любив та поважав знаменитого генерала, філософа Мих. Ів. Драгомирова, як він, щирий хохол, безмежно захоплювався картинами Пимоненка. Завдяки Драгомирову ми маємо змогу милуватися картиною Пимоненка «У похід», бо це чи не єдиний твір художника на історичну тематику, виконаний 1902 р. на замовлення командуючого». Відомі дві редакції картини «В похід» та «Повернення з походу» виконав Пимоненко на замовлення Драгомирова. У Києві по вулиці М. Грушевського №32 (кол. Олександрівська, 3), де нині посольство Китаю, особняк на два поверхи було споруджено 1891 р. за проектом архітектора В. Ніколаєва для генерала Михайла Драгомирова. Герой війни кульгав, тому спеціально для нього в штабі зробили перший ліфт у Києві, з першого на другий поверх. З 1903 року генерал переїхав до рідного Конотопа. До Драгомирова приїздив у гості автор «Запорожців». 75-літнього Драгомирова викликали до Петербурга з метою призначити головнокомандуючим російської армії, але стан здоров’я Михайла Івановича не дозволив цього. Кожний день козак блукав хутором: біля могил синів - маленького Олександра та на неосвяченій землі убитих одночасним пострілом Андрія і Михайла. Дружина Драгомирова – добра українська господиня, обожнювала чоловіка, записувала його афоризми, написала й видала знамениту книгу кулінарних рецептів. Знаючи, як нелегко живеться молодим офіцерам, пані Софія щодня вивозила з маєтку продукти і накривала величезний стіл для поручників і штабс-капітанів. Генерал Михайло Драгомиров прожив життя, не кланяючись і не присідаючи, самого чорта не боячись на світі. Драгомирова поховали у церкві, побудованій батьком генерала. Скоро й дружина лягла поряд. Дмитро Багалій писав у листі до Рєпіна: «Покійний Михайло Іванович, безперечно, є одним із найбільш видатних представників малоросійського народу».

Немає коментарів:

Дописати коментар